Мета — вивчити особливості клінічного перебігу оперізувального герпесу в різних вікових групах, визначити частоту розвитку післягерпетичних невралгій та методику лікування пацієнтів із цими захворюваннями.
Матеріали і методи. Обстежено 40 хворих з різними формами оперізувального герпесу, які в 2010 роціпроходили лікування в КМКЛ № 4. Вивчено анамнез захворювання, проведено клініко-неврологічне обстеження та консультацію лікаря-інфекціоніста. Огляд хворих здійснювали на момент госпіталізації, на 7-му та 14-ту добу захворювання. Особливу увагу приділяли динаміці регресування висипки та больового синдрому.
Результати. Серед 13 осіб працездатного віку в 6 мав місце гангліоніт трійчастого (гассерового) вузла (у 4 — з висипкою в ділянці іннервації I гілки, у 1 — II гілки, у 1 — в ділянках іннервації II та III гілок), у 1 хворого — гангліоніт вузла зовнішнього колінця з гострою нейропатією лицьового нерва), у 4 — гангліоніт на шийному рівні та по одному хворому з гангліонітом на грудному та попереково-крижовому рівнях. У 19 пацієнтів другої вікової групи (похилий вік — 61—75 років) переважали гангліоніти гассерового вузла (у 9 хворих з висипкою в ділянці іннервації I гілки трійчастого нерва). У 2 хворих мали місце гангліоніти шийної локалізації, у 1 — шийно-грудної, у 4 — грудної, у 2 — грудної та поперекової, у 1 — поперекової локалізації. Всі хворі на оперізувальний герпес віком понад 75 років мали супутню соматичну патологію (ішемічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба, дисциркуляторна енцефалопатія). У цій групі герпетичні висипи у 2 хворих локалізувалися на рівні шийних сегментів і у 6 — на шкірі тулуба на рівні грудних сегментів.
Висновки. Оперізувальний герпес трапляється в осіб різних вікових груп. За нашими даними, в 32 % випадків це особи працездатного віку. Найчастіше реєструють ураження гассерового вузла (40 % хворих), гангліоніт вузлів на шийному рівні (22,5 %), на грудному і частково попереково-крижовому рівнях (37,5 %). За наявності вираженого больового синдрому необхідно невідкладно розпочинати специфічну протиневралгічну терапію препаратами карбамазепіну, а у разі ураження гассерового вузла — габапентину для запобігання розвитку хронічної післягерпетичної невралгії, яку реєструють у 47,5 % хворих.

Ключові слова: оперізувальний герпес, гангліоніт.

Мета — провести клініко-параклінічні порівняння та дослідити зв’язок між характером нападів і особливостями неврологічного статусу та між електроенцефалографічними патернами і даними візуалізуючих методів обстеження головного мозку.
Матеріали і методи. Обстежено 38 пацієнтів віком від 1 до 36 міс, госпіталізованих у лікарню з приводу генералізованих епілептичних нападів. Дослідження включало аналіз скарг, опису клінічних виявів нападів, даних сімейного та перинатального анамнезу, результатів параклінічних методів обстеження пацієнтів (лабораторних показників, ЕЕГ, ЕКГ, нейросонографії, магнітно-резонансної томографії (МРТ)).
Результати. У 22 (57,9 %) пацієнтів виявлено синдром Веста (вік-залежний епілептичний синдром) та у 16 (42,1 %) — інші форми генералізованих епілепсій. Вік дебюту згинальних спазмів у дітей із синдромом Веста варіював від 3 до 11 міс, у середньому — 6,4 міс. Вродженими вадами були лісенцефалія 1-го та 2-го типу, мікроцефалія з дисгенезією мозолистого тіла, поренцефалічна кіста та гіпоплазія мигдаликів мозочку, зменшення кількості білої речовини. У 12 пацієнтів з інфантильними спазмами під час МРТ-обстеження виявлено зміни, характерні для гіпоксичного ураження в пре- і перинатальний період (перивентрикулярна лейкомаляція, селективний некроз базальних гангліїв, ознаки атрофії, порушення мієлінізації). У 3 дітей з інфантильними спазмами за результатами МРТ не виявлено жодних ознак структурного ураження головного мозку. Серед 16 пацієнтів з іншими формами генералізованих епілепсій було 2 пацієнти з доведеними генетичними аномаліями: один — із синдромом Прадера—Віллі та один — із синдромом Кліппеля—Фейля. У одного пацієнта за допомогою МРТ виявлено вроджену ваду розвитку головного мозку — синдром Денді—Уолкера.
Висновки. Діагностика генералізованих форм епілепсії у дітей раннього віку потребує подальшого вдосконалення клінічних навичок, застосування поліграфічних ЕЕГ-записів під час сну та неспання, генетичного обстеження та обов’язкового проведення МРТ.

Ключові слова: діти, ранній вік, генералізована епілепсія, головний мозок, електроенцефалографія.

Мета — вивчити за допомогою клінічного та експериментально-психологічного методів емоційно-особистісні особливості хворих на множинний склероз (МС) залежно від типу перебігу захворювання та ступеня інвалідизації за розширеною шкалою Куртцке.
Матеріали і методи. Обстежено 169 хворих з верифікованим діагнозом МС. Ступінь інвалідизації оцінювали за розширеною шкалою Куртцке. Емоційну патологію вивчали за допомогою клінічного, експериментальнопсихологічного методів та Міннесотського багатопрофільного опитувальника.
Результати. Виявлено емоційні порушення у хворих на МС у вигляді депресивного, тривожного, гіпоманіакального, апатичного та дисфоричного синдромів.
Висновки. Встановлено, що депресивні та тривожні порушення у хворих на МС мають місце при всіх ступенях фізичної неспроможності і не залежать від типу перебігу захворювання. Наявність субдепресивного синдрому характерна для легкого та середнього ступеня інвалідизації. Гіпоманіакальний та апатичний синдроми спостерігаються у хворих на МС за різних типів перебігу захворювання і не залежать від ступеня інвалідизації.
Дисфоричний синдром притаманний лише особам чоловічої статі з середнім ступенем інвалідизації.

Ключові слова: множинний склероз, ступінь інвалідизації, емоційна патологія, Міннесотський багатопрофільний опитувальник.

Проаналізовано результати лікування 92 хворих, оперованих в період 1998—2010 рр. з приводу дуральних артеріовенозних фістул (АВФ). В усіх хворих здійснено відкрите мікрохірургічне вимкнення АВФ. Раніше у 27 хворих застосовано ендовазальну облітерацію АВФ як самостійний метод лікування. Однак у зв’язку з виникненням рецидиву і прогресуванням неврологічних симптомів хворих госпіталізовано для виконання відкритого мікрохірургічного втручання. Для вивчення ефективності лікування проведено стандартизовану оцінку неврологічного статусу перед втручанням, при виписуванні хворого зі стаціонару, а також у віддалений період (через 4—48 міс).
Безпосередньо після операції значне поліпшення відзначено у 21 хворого, поліпшення — у 62, без змін — у 9, випадків погіршення неврологічного статусу не було. Результат лікування спінальних дуральних АВФ залежить від повноти та адекватності усунення патологічного з’єднання між живлячою артерією і перимедулярною веною, що безпечно і радикально можливо здійснити лише за допомогою мікрохірургічного втручання.

Ключові слова: спінальна артеріовенозна мальформація, дуральна фістула, хірургічне лікування.

Мета — дослідити доцільність та ефективність застосування нейропротекторної і антиоксидантної терапії в комплексному лікуванні хворих з гострим гіпертензивним супратенторіальним крововиливом з/без хірургічної евакуації гематоми порівняно з традиційною терапією.
Матеріали і методи. Обстежено 90 пацієнтів з гіпертензивним супратенторіальним внутрішньомозковим крововиливом. Залежно від застосованої терапії виділено дві групи: перша (комплексна консервативна терапія) — 39 пацієнтів, яким призначали внутрішньовенно Цераксон (2 г/добу) і Актовегін (1 г/добу), друга (комплексна терапія у поєднанні з хірургічною евакуацією гематоми) — 11 пацієнтів. Контрольну групу становили 40 пацієнтів, яким проведено консервативну терапію. Ефективність лікування оцінювали за сучасними неврологічними шкалами — NIHSS, модифікованою шкалою Ренкіна (мШР), величиною індексу Бартела.
Результати. Лікування внутрішньомозкового крововиливу з використанням нейропротекторної і антиоксидантної терапії прискорювало темпи регресування неврологічного дефіциту. На 21-шу добу виявлено високу ефективність лікування за показниками шкали NIHSS та мШР у 38,5 % пацієнтів, на тлі традиційної терапії — у 22,5 %.
Висновки. Проведене дослідження показало, що застосування Цераксону та Актовегіну з перших годин після розвитку внутрішньомозкового крововиливу достовірно збільшує вірогідність відновлення неврологічних функцій у пацієнтів з гематомами невеликих і середніх розмірів.

Ключові слова: внутрішньомозковий крововилив, лікування, Цераксон, Актовегін.

Мета — вивчити вплив окремих чинників (час госпіталізації, вік, артеріальний тиск, рівень фібриногену та протромбіновий індекс) у гострий період інфаркту мозку на виживаність упродовж одного року і визначити функціональний стан, наявність депресії та рівень повсякденної життєвої активності у пацієнтів, які вижили.
Матеріали і методи. Проаналізовано дані 60 пацієнтів з гострим інфарктом мозку, які при госпіталізації погодилися надати інформацію про свій стан через один рік. Хворих розподілили на дві групи: 1-ша — 46 (76,7 %) пацієнтів, які вижили через один рік після інсульту, та 2-га — 14 (23,3 %) померлих у середньому через (7,4 ± 3,3) міс.
Результати. Локалізація ішемічного вогнища та вихідна тяжкість інсульту були порівнянними у пацієнтів обох груп. Середній рівень систолічного артеріального тиску в пацієнтів 1-ї групи був вищим — (165,4 ± 12,7) проти (145,7 ± 10,9) мм рт. ст. у пацієнтів, які померли в хронічний період ішемічного інсульту (р = 0,019). У померлих хворих зафіксовано достовірно вищий показник протромбінового індексу — (99,0 ± 4,7) %, р = 0,008, а також достовірно вищий рівень фібриногену — (3,5 ± 0,5) г/л, р = 0,05. Через один рік після ішемічного інсульту більшість пацієнтів задовільно оцінили основні фізичні функції повсякденної життєдіяльності — у середньому (21,7 ± 1,4) бала, однак у 69,6 % хворих діагностовано депресію ((26,4 ± 14,9) бала). Тяжку інвалідність, тобто залежність хворого від сторонньої допомоги, зареєстровано у 2 (4,3 %) осіб, помірну — у 10 (21,7 %) хворих, решта мали мінімальне обмеження або повне відновлення неврологічних функцій.
Висновки. Хворі середнього віку з помірною систолічною артеріальною гіпертензією ((165,4 ± 12,7) мм рт. ст.) і показниками протромбінового індексу та фібриногену на рівні нижньої межі норми в гострий період інфаркту мозку мають кращий прогноз щодо однорічної виживаності після перенесеної церебральної катастрофи. Через один рік після інсульту реєструють низьку індивідуальну соціальну мобільність, більшість пацієнтів не займаються активними видами фізичної діяльності, що, на нашу думку, може бути наслідком післяінсультної депресії, яку зареєстровано у 69,6 % пацієнтів.

Ключові слова: інфаркт мозку, віддалені наслідки, функціональний стан, повсякденна життєва активність.

Мета — удосконалити об’єктивну оцінку церебральної гемодинаміки у хворих з артеріовенозними мальформаціями (АВМ) головного мозку шляхом застосування комплексу критеріїв ультразвукового транскраніального дуплексного сканування (ТКДС).
Матеріали і методи. У 120 оперованих хворих з АВМ головного мозку проведено клініко-інструментальні дослідження в динаміці лікування. Діагноз встановлено на підставі результатів клініко-неврологічного та інструментальних досліджень головного мозку: комп’ютерної, магнітно-резонансної томографії, церебральної ангіографії, ТКДС, ЕЕГ.
Результати. За результатами клініко-інструментальних досліджень у хворих з торпідним та геморагічним типом перебігу АВМ головного мозку підтверджено залежність клінічного перебігу від розміру АВМ, кількості аферентних артерій та шляхів відтоку у венозну систему (р < 0,05). Визначено чутливість, специфічність та прогностичне значення запропонованого комплексу ТКДС-критеріїв гемодинамічної активності АВМ, підвищено ефективність неінвазивної діагностики та поточного контролю за станом церебральної гемодинаміки у хворих з АВМ.
Висновки. Доведено доцільність розширення комплексу ТКДС-критеріїв гемодинамічної активності АВМ головного мозку за рахунок введення трьох нових градацій: підвищення лінійної швидкості кровоплину, зниження індексу пульсації в аферентних артеріях, підвищення об’ємної швидкості кровоплину у внутрішній сонній та хребтовій артеріях на боці АВМ і в суміжних артеріальних басейнах.

Ключові слова: артеріовенозна мальформація головного мозку, діагностика, ультразвукове транскраніальне дуплексне сканування.

Мета — вивчити варіабельність ритму серця (ВРС) як показник сегментарного рівня регуляції вегетативного тонусу в пацієнтів з хворобою Паркінсона (ХП); виявити залежність вираженості кардіоваскулярних порушень від віку хворих на ХП, віку на момент початку захворювання, тривалості хвороби, стадії захворювання, етапності патогенетичної протипаркінсонічної терапії.
Матеріали і методи. Обстежено 120 (47 чоловіків і 73 жінки) хворих на ХП, середній вік — (60,3 ± 0,67) року, із стадією захворювання 1,0—3,0 (за шкалою Хена—Яра). Оцінку неврологічної симптоматики у хворих на ХП проводили за допомогою стандартизованої міжнародної шкали (Unified Parkinson’s Disease Rating Scale, UPDRS).
Для отримання об’єктивної оцінки ВРС використовували метод ритмокардіографії.
Результати. За даними аналізу показників ВРС вегетативний баланс зсунуто у бік симпатикотонії і зниження парасимпатичної активності. Вік пацієнтів та вік на момент початку захворювання позитивно корелювали з показниками реактивності синусно-передсердного вузла серця. Виявлено негативну кореляцію між швидкістю та амплітудою рухів (пункт 31 шкали UPDRS — брадикінезія) і показниками парасимпатичного тонусу, а також спектральними характеристиками ВРС. Леводопатерапія призводить до переважання симпатичної активності над парасимпатичною. Встановлено дозозалежний вплив добових доз леводопи на стан парасимпатичного тонусу.
Зі збільшенням віку підвищується симпатичний тонус і знижується парасимпатичний вплив.
Висновки. У хворих на ХП порівняно з контрольною групою здорових людей баланс вегетативної регуляції зсунуто у бік симпатикотонії. З віком вплив симпатичного тонусу на ВРС достовірно зростає, а парасимпатичного — знижується. Встановлено позитивний кореляційний зв’язок між віком хворих, віком на момент початку захворювання, стадією хвороби і рівнем активації симпатичних механізмів та негативну залежність між стадією хвороби і станом тонусу парасимпатичної ланки.

Ключові слова: хвороба Паркінсона, варіабельність ритму серця, вегетативні порушення.

Мета — вивчення динаміки формування патологічних поз і деформацій, пов’язаних зі спастичністю, а також впливу прихильності до терапії препаратом токсину ботулізму типу А на прогноз відновного лікування хворих на дитячий церебральний параліч.
Матеріали і методи. З 2000 року в санаторії проведено ін’єкції ботулотоксину 1246 хворим на дитячий церебральний параліч. Було сформовано три групи хворих. Перша — 653 дитини, які регулярно отримували ботулінотерапію, друга — 593 пацієнти, яким препарат вводили періодично, третя — 147 хворих, у яких не використовували зазначений метод лікування.
Результати. Прихильність до терапії, метою якої є зниження спастичності, у хворих першої групи дала змогу отримати значну позитивну динаміку порівняно з другою і третьою групами. За десятирічний період спостережень усі хворі другої і третьої груп були прооперовані, в більшості випадків виникла необхідність у повторних операціях. Крім того, рівні спастичності, м’язової сили, рухової активності були достовірно нижчими порівняно з показниками хворих першої групи.
Висновки. Прихильність до терапії препаратом токсину ботулізму типу А асоціювалася з високою ефективністю щодо зниження спастичності м’язів без виражених побічних ефектів.

Ключові слова: дитячий церебральний параліч, реабілітація, токсин ботулізму.

Мета — визначити вираженість психоемоційних порушень (депресії та рівня тривожності) у хворих на розсіяний склероз (РС) залежно від клінічних виявів захворювання та проаналізувати вплив цих порушень на показники якості життя (ЯЖ) пацієнтів.
Матеріали і методи. Обстежено 82 пацієнти з РС. Проведено клініко"неврологічне обстеження з оцінкою ступеня неврологічного дефіциту за шкалою EDSS. Ступінь вираження депресії оцінювали за шкалою Бека, рівень тривожності — за шкалою Спілбергера—Ханіна, ЯЖ пацієнтів — за допомогою опитувальника SF-36 (SF-36 Health Status Survey).
Результати. Ступінь неврологічного дефіциту найбільше впливав на показники ЯЖ, пов’язані з фізичним функціонуванням. У всіх пацієнтів відзначено підвищений рівень тривожності. Депресія була вираженішою у хворих з вторинно"прогресуючим типом перебігу. Наявність депресії негативно позначалася на ЯЖ пацієнтів з РС, переважно на психологічному компоненті та його складових. Не виявлено взаємозв’язку між ступенем вираження психоемоційних порушень та ступенем неврологічного дефіциту, віком, статтю пацієнтів і тривалістю хвороби.
Висновки. У хворих на РС виявлено високий рівень депресії, ступінь вираження якої не залежить від ступеня інвалідизації, тривалості захворювання, статі, але негативно відбивається на ЯЖ хворих на РС. Більший ступінь інвалідизації погіршує показники ЯЖ, пов’язані з фізичним функціонуванням. Ступінь вираження когнітивних порушень корелює з віком, тривалістю хвороби і ступенем інвалідизації та меншою мірою пов’язаний з показниками ЯЖ.

Ключові слова: розсіяний склероз, якість життя, депресія, тривога.

Мета — оцінити ступінь вираженості тривожно-депресивних порушень у хворих на хронічний панкреатит і провести їх медикаментозну корекцію.
Матеріали і методи. Виконано клініко-психологічне дослідження 46 хворих на хронічний панкреатит (ХП). Середній вік пацієнтів становив (50,4 ± 9,2) року. Діагноз ХП встановлював лікар-гастроентеролог. Пацієнти основної групи отримували комбіновану терапію з використанням Коаксилу в дозі 25 мг/добу і гідазепаму в дозі 20 мг/добу. У I контрольну групу увійшли 16 хворих на ХП, які приймали гідазепам у дозі 20 мг/добу, в II контрольну — 18 пацієнтів, які отримували Коаксил у дозі 25 мг/добу. Аналіз стану хворих проводили на 14-ту і 30-ту добу лікування.
Результати. У психоемоційній сфері у хворих на ХП переважала тривога — у 54,3 % пацієнтів, у 30,4 % хворих виявлено переважання тривоги над депресивними проявами, у 10,9 % — переважання депресії при незначному підвищенні тривоги, у 4,3 % хворих — депресивну симптоматику у вигляді апатії, зниження настрою. Встановлено, що більшість хворих (67,4 %) з психопатологічною симптоматикою мали високий рівень тривоги, 19,6 % — дуже високий, 13,0 % — середній з тенденцією до високого. При використанні комбінованої терапії Коаксилом і гідазепамом у пацієнтів основної групи на 14-ту добу лікування виявлено значне зниження показників тривоги — на 28 % порівняно з початковим рівнем, через 30 діб — на 38 %. У пацієнтів I контрольної групи не отримано достовірного поліпшення стану на усіх етапах лікування, у пацієнтів II контрольної групи виявлено зниження рівня тривоги на 25 % лише на 30-ту добу лікування.
Висновки. Для корекції тривожно-депресивних розладів у пацієнтів з хронічним панкреатитом рекомендовано застосування комбінованої терапії з використанням Коаксилу в дозі 25 мг/добу і гідазепаму в дозі 20 мг/добу, що дозволяє досягти більш раннього і вираженого терапевтичного ефекту.

Ключові слова: хронічний панкреатит, тривожно-депресивні розлади, лікування.

Розглянуто сучасні погляди на проблему нейропротекції в неврологічній практиці. З цієї точки зору проаналізовані вимоги до вибору оптимального фармакологічного інструменту зазначеної стратегії. Особливу увагу приділено механізмам дії та особливостям клінічного застосування препарату Сомаксон (цитиколін) — засобу з унікальними клініко-фармакологічними властивостями, які дають змогу реалізувати стратегію патогенетично обґрунтованої нейропротекторної фармакотерапії при гострих та хронічних порушеннях мозкового кровообігу та інших формах патології головного мозку. Детально розглянуто клінічну ефективність Сомаксону, його характеристики безпечності та рекомендації щодо практичного застосування препарату.

Ключові слова: нейропротекція, порушення мозкового кровообігу, Сомаксон.

Мета — оцінити ефективність курсового прийому ноотропного препарату Ентроп у комплексній патогенетичній терапії у пацієнтів з хворобою Паркінсона.
Матеріали і методи. Обстежено 32 пацієнти з хворобою Паркінсона (ХП) віком 45—74 роки із стадією захворювання 1,5—3,0 (за шкалою Хена—Яра). Препарат Ентроп призначали на тлі стабільної базової протипаркінсонічної терапії протягом 1 міс у дозі 200 мг вранці. Комплексне клініко"нейрофізіологічне і нейропсихологічне обстеження хворих на ХП, проведене до і після курсового лікування, включало кількісну оцінку рухових порушень за шкалою Unified Parkinson’s Disease Rating Scale, стадійності захворювання — за шкалою Хена—Яра, якості життя за спеціалізованим опитувальником PDQ-39, оцінку за шкалою MMSE, шкалою депресії Бека, шкалою Спілбергера, батарею тестів на лобну дисфункцію, ЕМГ, вивчення когнітивного потенціалу Р300, умовної негативної хвилі, ЕЕГ-картування, ультразвукову допплерографію судин головного мозку.
Результати. Під впливом курсового лікування Ентропом спостерігали поліпшення загальної рухової активності, якості виконання батареї тестів на лобну дисфункцію, зменшення вираженості депресії і тривожності, зменшення латентного періоду Р300, збільшення площі умовної негативної хвилі. Позитивні зміни частотно-інтегральних показників ЕЕГ і церебральної гемодинаміки збігалися з динамікою параметрів когнітивних та психоемоційних порушень. Встановлено поліпшення якості життя хворих на ХП за показниками мобільності, емоційності, стигматизації.
Висновки. Препарат Ентроп поліпшує коркову нейродинаміку, когнітивні функції, психоемоційний статус, загальний життєвий тонус і якість життя хворих на ХП і, маючи хорошу переносність, може застосовуватися в комплексній патогенетичній терапії ХП на всіх стадіях перебігу захворювання.

Ключові слова: хвороба Паркінсона, лікування, Ентроп.

У західних країнах нині дедалі більша кількість захворювань стають хронічними. Захворювання спини, а особливо поперековий синдром, є поширеними скаргами. Захворювання хребта можуть призвести до тимчасової або повної втрати працездатності і вражають велику кількість людей
саме працездатного віку.
Симптоматичне лікування поліневропатій, так само як і наслідки оперативних втручань з видалення поперекової грижі, потребує застосування такого препарату, як Келтикан. Цей препарат прискорює регенерацію нервових закінчень після травм та медичних втручань.

В 2010—2011 гг. Всемирной организацией инсульта (ВОИ) проводится Всемирная кампания по борьбе с инсультом. Главные постулаты кампании: инсульт можно предотвратить, инсульт можно лечить, для перенесших инсульт есть надежда.
ВОИ — международная неправительственная организация, официально связанная со Всемирной организацией здравоохранения, была создана в октябре 2006 года. Ее задачами являются: сделать доступным для населения лечение инсульта, распространение информации о его профилактике и уходу за перенесшими инсульт и страдающими от сосудистой деменции пациентами, внедрение наиболее эффективных методов лечения, в сотрудничестве с другими международными организациями (публичными и частными) способствовать клиническим исследованиям.

5 листопада 2012 р. виповниться 150 років від дня народження М.М. Лапінського.